Перекладна література з`явилася після прийняттям християнства в Київській Русі, коли стали вкрай потрібними для відправ церковні богослужбові книги.  Перші книги були переважно релігійного змісту. 

Перекладна релігійна література

Роль посередника при поширенні культури на наших теренах відіграла Болгарія, котра майже на століття раніше прийняла християнство і до Х століття мала вже напрацьовані переклади Святого Письма з грецької та латинської на старомакедонську. 

Біблія. Біблія – священна книга християнства. Вона виникла протягом І тис. до н.е. шляхом відбору, редагування та канонізації значного масиву релігійних текстів, які згодом були визнані як богодуховенні чи інспіровані. 

Назва „Біблія” походить від грецького „книги”. Це унікальне зібрання священних текстів, ціла бібліотека, яка складається не менше як із 66 книг. Інші назви Біблії – Святе Писання, Святе Письмо, Священне Писання тощо. 
В основу поділу Біблії покладено до і після народження Христа. Перша частина (Старий Заповіт) розповідає про союз Бога з давньоєврейським народом, вважається священною для іудеїв. Друга частина, яка у християн іменується „Новий Заповіт”, розповідає про союз Бога з усім людством, укладений через покутну жертву Ісуса Христа. Для християн є священними обидві частини Біблії. 
Книги Біблії написані понад сорока авторами протягом майже півтори тисячі років. Ці автори походили з різних культурних та суспільних верств: серед них були політики, воєначальники, царі, міністри, священники, мудреці та релшінійні вчителі, пастухи, лікарі, дрібні чиновники. 
Біблійні твори укладалися в Африці, Азії та Європі різними мовами – давньоєврейською, арамейською, грецькою. Автори Біблії у своїх розповідях торкалися релігійних, філософських, моральних проблем, питань сутності природи та людини, висловлювались сміливі пророцтва, складали історичні літописи та біографії. 

Апокрифи. В античному та еллінському світах означав термін „апокриф” утаємничені, приховані писання, що містили знання про таємні доктрини та язичницькі містерії. 

Апокрифи (псевдоепіграфи) – біблійні-релігійні тексти, що виникли в межах біблійної традиції, але офіційно не були визнані священиками і не ввійшли до канону Біблії – чи то іудейського, чи то християнського. Вони часто визнавалися не лише помилковими, хибними, а й облудними, фальшивими (Наприклад: „Дитинство Ісуса”, „Ходіння Богородиці по муках”, „Бунт Люципера та ангелів” тощо). 
Найпопулярнішими були апокрифи есхатолічні – про потойбічне життя, про рай і пекло, про кінець світу і страшний суд. 
Численні ремінісценції апокрифів помітні в Енеїді І.Котляревського, у творах Т.Шевченка, С.Руданського, Лесі Українки, І.Франка.

Агіографічна (від грец. – святий, благочестивий і – пишу) або житійна література – жанр християнської історично-біографічної літератури, у якій описувалося життя святих і аскетів-подвижників. Повчальна література, мета якої полягає у створенні позитивного ідеалу християнина. Ієрархічна типологія агіографічної літератури визначається типом героїв: мученики, сповідники, святителі, преподобні, стовпники. Відповідно розрізняються види житій – мученицькі, сповідницькі, святительські, преподобницькі, стовпницькі тощо. На Русі агіографічна література почала розповсюджуватися з прийняттям християнства і стала найбільш продуктивною і масовою з-поміж інших видів літератури.

Житія – жанр давньої літератури, біографія видатної, з точки зори церкви, особи, що написана у дусі вихваляння. Об’єкт зображення – подвиг віри, що звершується історичною особою або групою осіб (мучеників віри, церковних чи державних діячів). 
Як літературний твір житія відрізняються від біографії культовою спрямованістю: його мета – дати взірець подвижництва для наслідування, життя і подвиги святих розглядуються як приклад для наслідування, його страждання – як знак Божественної обраності. Орієнтуючись на Святе Писання, Житіє зазвичай відповідає на центральні питання людського буття з християнських позицій. 

Перекладна світська література 

Наукова література. До наукової літератури відносяться твори історичні. З Болгарії прийшов переклад світової історії Іоана Малали (6 ст.): це переважно історія антична та рання візантійська до Юстініяна, повна цікавих фантастичних оповідань; її цитує вже літопис під р. 1114, отже, вона мусила прийти до Києва ще в 11 ст. До історичних творів належить також історія Палестини (від 2 ст. перед Р. Хр. до зруйнування Єрусалиму) Йосифа Флявія. Крім історичних, були ще і природничі твори — це насамперед „Шестодневи“ — виклад природознавства в формі коментаря до історії шести днів творення світу. Маємо тут і короткий виклад світської науки і полеміку з нею. Згадується і про філософічне вчення про елементи, і про рух небесних світил, і про тварини та рослини. Популярніший твір такого самого типу — „Фізіолог“. Це збірка оповідань про тварини, про каміння, дерева, де поруч коротких, часто фантастичних відомостей про окремі тварини, зокрема звернено увагу на символічне значення кожної тварини: бджола — працьовитість, фенікс — воскресіння, голубка — вірність. 

Повістярство. Тема „Олександрії“ — історія Олександра Македонського — одна з найрозповсюдженіших тем світової літератури. Розповідається про життя  великого войовника додано ще численні фантастичні, казкові мотиви. Походи Олександра давали можливість скупчити в оповіданні про нього відомості про різні народи, з якими йому доводилося зустрічатися. Життя великого завойовника та трагічна доля його ворогів самі собою повні надзвичайного напруження і могли правити за предмет розумувань. Ще один твір „Оповідання про Індійське царство“ — західнього походження. Постало воно в 11-12 ст. як „Лист священика Іоана“, царя Індійського християнського царства, про його державу. Це ніби християнська „утопія“, що протиставляє могутню теократичну державу европейським чварам.