Просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог. 

Григорій Сковорода народився 3 грудня 1722 року в містечку Чорнухи на Полтавщині в простій козацькій сім’ї. Коли хлопцеві виповнилося сім років, батьки — Сава та Пелагея — віддали його в науку до дяківської школи. А восени 1734 року Григорій починає навчання в Києво-Могилянській академії і дуже швидко стає одним з кращих спудеїв, він легко опановує усі шкільні предмети, переходячи з одного ординарного класу до іншого. Щоправда, навчання в класі філософії йому довелось перервати, бо наприкінці грудня 1741 року, пройшовши конкурсний відбір у тодішній столиці Гетьманщини Глухові, юнак стає співаком (альтистом) придворної капели імператриці Єлизавети Петрівни. Відтоді й аж до серпня 1744 року він буде мешкати в Санкт-Петербурзі та Москві..

Наприкінці літа 1744 року Сковорода у складі почту імператриці Єлизавети прибуває до Києва. Тут він звільнився з капели в чині «придворного уставника» й відновив своє навчання в класі філософії Київської академії. Проте рівно через рік у складі Токайської комісії генерал-майора Федора Вишневського, куди його взяли як людину, добре обізнану в музиці та чужих мовах, Сковорода виїхав до Угорщини. Упродовж наступних п’яти років йому вдалося побувати також в Австрії, Словаччині, Польщі, а може, і в Італії, Чехії та Німеччині.

У жовтні 1750 року, сповнений нових вражень, але без копійки за душею, Сковорода повертається до Києва, якийсь час мешкає у своїх приятелів та знайомих, аж поки наприкінці 1750-го або на початку 1751 року переяславський єпископ Никодим Срібницький не запросив його на посаду вчителя поетики до місцевого колегіуму. Сковорода підготував курс «Розважання про поезію...» й почав свої виклади. Однак його розуміння поетичної творчості, мабуть, далеко відбігало від узвичаєних у старій українській школі засад поетики. Тоді ж він проголосив свій знаменитий висоів: «Alia res sceptrum, alia plectrum», тобто «Одна справа жезл, а інша — кіфара», — у травні або на початку червня 1751 року звільнили його з роботи.

Восени цього ж таки року Сковорода знов повертається до своєї alma mater – Києво-Могилянської  академії, і починає слухати курс богослів’я в Георгія Кониського. Навчання в класі богослів’я Сковорода, зрештою, так і не завершив, оскільки восени 1753 року вирушає до села Каврай, що за 36 верст від Переяслава. Тут Сковорода мешкатиме близько шести років, виховуючи хлопця, якого вкрай розбалувала мати — гоноровита донька полтавського полковника Василя Кочубея Анна. Конфлікт із нею спричинився до того, що на кілька місяців Сковороду було навіть звільнено з роботи. Утім, невдовзі Сковорода знов опиняється в селі Каврай, де замешкає аж до літа 1759 року. Саме на цей час припадає початок його поетичної творчості. У Кавраї Сковорода написав кілька поезій, що увійшли до циклу «Сад божественних пісень», а також «De libertate» («Про свободу»), «На день народження Василя Томари…», переклав декілька творів французького латиномовного поета XVI століття Марка-Антуана де Мюре.

Тут-таки пізньої осені 1758 року Сковороді наснився й один дивний сон: начебто якась невидима сила показала йому разок огидних картин людського «різнопуття», які чимось нагадували фантасмагорії Босха, — триб життя вельмож і простолюду, купців і священиків... Цей сон, сприйнятий Сковородою за Боже об’явлення, спонукав філософа відцуратися світу, тобто вийти за межі звичайних умовин існування. Відтоді його постава щодо «житейського театру» назавжди збереже свій досить примітний аскетичний колорит.

У серпні 1759 року Сковорода обійняв посаду викладача поетики в Харківському колегіумі. Мешкаючи в Харкові, філософ привертав до себе увагу і своїми часом дуже незвичними для загалу думками, і своїм, певно, ще більш незвичним життям: він одягався зі смаком, але надто просто, їв тільки плоди чи молочні страви, та й то аж після заходу сонця, спав не більше чотирьох годин на добу, завжди ходив пішки.

Далі доля декілька разів ще повертала його в Харківський колегіум, востаннє Сковорода повернувся в 1768 році, коли тут було відкрито «додаткові класи», де готували інженерів, топографів, архітекторів. Навесні 1769 року його було остаточно звільнено з роботи. Відтоді й аж до самої смерті Сковорода перебуватиме в мандрах...

Окрім Харкова, він часто відвідував Бабаї, Валки, Великий Бурлук, Гусинку, Ізюм, Куп’янськ, Липці, Моначинівку, Острогозьк, Охтирку. Здебільшого він зупинявся в маєтках слобідсько-української шляхти, або в келіях Курязького, Охтирського, Святогірського, Сіннянського, Сумського та інших монастирів. У всьому цьому філософ шукав насолоди та спокою. Недаром же він охрестив себе «Варсавою», тобто «сином миру». Улітку 1769 року, мешкаючи в Гужвинському, Сковорода створює свій перший філософський діалог. Він назвав його «Нарцисом» і присвятив проблемі себепізнання. Трохи перегодом тут-таки він напише ще один діалог — «Асхань», а також півтора десятка езопівських байок.

В 1771—1772 роках мешкав у Острогозьку й у слободі Таволзькій. Тут, на берегах Тихої Сосни, пройшов, мабуть, найбільш плідний період його літературної творчості. За відносно короткий час Сковорода написав одразу шість філософських діалогів: «Бесіда 1-а…», «Бесіда 2-а…», «Розмова про стародавній світ», «Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті», «Кільце», «Алфавіт, чи Буквар миру» — рівно четверть усього корпусу своїх творів.

У 1774 року, мешкаючи в Бабаях, філософ напише ще п’ятнадцять езопівських байок й укладе збірку під назвою «Харківські байки». Окрім цих творів, за час своїх мандрів Слобожанщиною Сковорода написав низку інших трактатів та діалогів : «Силен Алківіада» (1775—1776 рр.), «Лотова дружина» (1780 р.), «Бесіда, названа двоє…» (1781 р.), «Боротьба архистратига Михайла із Сатаною» (1783 р.), «Суперечка біса з Варсавою» (1783 р.), «Зміїний потоп» (1791 р.), — притчі «Вдячний Єродій» та «Убогий Жайворонок» (обидві — 1787 р.), чимало листів і перекладів з латини.

Однак центральне місце у філософії Сковороди посідає людина. Це означає, що питання теорії буття, пізнання чи естетики підпорядковані тут антропологічній проблематиці. А в самій сковородинській антропології головну роль відіграє поняття «внутрішньої людини», захованої в зовнішній так, як ідея в матерії.

Звідси випливає й славетне гасло Сковороди: «Пізнай себе!», що було спрямоване на осягнення людиною захованої в її плоті містичної галузки Софії-Премудрості Божої, тобто власної «сродності».

Свою останню мандрівку, вже незадовго до смерті, філософ здійснив у село Хотетове, що за 25 верст на південь від Орла, — у маєток Михайла Ковалинського. Пробувши там три тижні, Сковорода попросив свого друга «відпустити його в любу Україну, де він дотепер жив і хотів померти». Смерть спостигла його 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (тепер — Сковородинівка Харківської області). Легенда розповідає, що напередодні до власника Пан-Іванівки Андрія Ковалівського прибуло чимало гостей, які за обідом із насолодою слухали Сковороду — старий філософ був напрочуд веселий і товариський. А після обіду він пішов у сад і десь забарився. Коли ж ближче до вечора хазяїн вирішив покликати старого, то раптом побачив, що філософ під розложистою липою копає могилу. На запитання, що це він надумав, Сковорода відповів: «Час, друже мій, закінчувати мандрівку. Нехай отут і буде моя остання хата». По тому він пішов до своєї кімнати, перемінив білизну, вмився, помолився Богові та й ліг спати, щоб уже більше ніколи не прокинутись... На своїй могилі Сковорода заповідав написати бентежні слова: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Афоризми Григорія Сковороди

Безумцеві властиво жалкувати за втраченим і не радіти з того, що лишилось.

Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливіший той, хто вміє ним користуватись.

Чи не дивина, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий?

Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; як риба в воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його.

Втрачений час, який ти не використав на навчання.

Надмір породжує пересит, пересит — нудьгу, нудьга ж — душевну тугу, а хто хворіє на се, того не назвеш здоровим.

Добрий розум робить легким будь-який спосіб життя.

Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване.

У тих, хто душею низький, найкраще з написаного і сказаного стає найгіршим.