Про чорну раду, яка відбулася в Ніжині 1663 р., є згадки в підручниках з історії України. Правда, на цей епізод, як правило, особливої уваги не звертають. А даремно...

Матеріал використано з сайту газети "День", автор Петро Кралюк

Однак один із батьків українського «національного відродження» ХІХ ст. Пантелеймон Куліш присвятив згаданій події роман, який так і називається — «Чорна рада». Для цього автора той епізод мав велике значення. Водночас чорна рада 1663 р. для Куліша стала символом українських проблем — не лише з далеких часів другої половини XVII ст., а й часів пізніших. На жаль, ця подія стала «архетипом» в українській історії, який «повторюється». Тому чорну раду 1663 р. варто розглядати не лише як факт, а в широкому історичному контексті.

Події середини і другої половини XVII ст. стали переломними як в історії козацтва, так і в історії українських земель. У вогні повстання під проводом Богдана Хмельницького та війн згоріла «стара Русь». А на місці «старої Русі» народилася Україна, де козацтво відігравало провідну роль.

Повстання привело до творення на теренах України автономної козацької державної структури, яка в нас переважно іменується Гетьманщиною. Однак у цей час Україна стала ареною постійних бойових дій, в яких брали участь військові сили різних держав. Розколотим виявилося й українське суспільство.

У козацькому середовищі не було єдності. Особливу позицію займала Запорозька Січ. У 1649 р. Хмельницькому довелося жорстоко придушувати повстання січовиків. Тобто гетьман та його оточення, ведучи війну із представниками «старого ладу», йшли також на придушення радикальних революційних елементів.

Чи не нагадує це нам події визвольних змагань 1917 — 1920 рр., коли буйним цвітом процвітала в Україні багатопартійність? Причому часто ця багатопартійність поєднувалася з безпринципністю, змінами політичних орієнтацій, постійною міжусобною боротьбою. Траплялися тоді й намагання з боку революційної влади придушити радикальні елементи.

А хіба не те маємо за часів незалежної України? Є в нас численні партії, які в будь-який момент готові «поступитися принципами» — якщо є відповідний матеріальний інтерес. Вони ведуть між собою міжусобну боротьбу за шматок державного пирога. Це начебто є демократією. Хоча правильніше таке явище іменувати охлократією.

Хмельницький, розуміючи, що не можна спиратися лише на радикальні козацькі елементи, прагнув залучити до побудови Гетьманської держави «стару еліту», яка мала управлінський досвід. Серед козацької старшини опинилися люди, які свого часу працювали в державних структурах Речі Посполитої. Такими були генеральний писар Гетьманату Хмельницького Іван Виговський та його оточення.

Саме Виговський після смерті Б. Хмельницького в 1657 р. прийшов до влади. Він та його сподвижники починають переговори з урядовцями Речі Посполитої. Результатом цього став укладений у вересні 1658 р. в Гадячі договір. Згідно з цим документом, Україна поверталася під владу Речі Посполитої, але не як звичайна провінція, а як окрема автономна одиниця, подібна до Великого князівства Литовського.

Проти Виговського виступила «московська» партія, котра об’єднала незадоволені владою гетьмана радикальні елементи. Це спровокувало черговий виток війни на українських землях. І хоча Виговський зумів отримати блискучу перемогу над московським військом та козацькими союзниками Московії під Конотопом у 1659 р., врешті-решт він та його спільники зазнали поразки. Проти них піднялася Запорозька Січ, козацькі полки на Лівобережжі, потім до повстанців приєдналися також козаки Правобережжя. Ці процеси відбувалися за активною участю низів, які привели до влади радикальні елементи, відсторонивши елементи помірковані.

Образно кажучи, українці «самі себе звоювали». На жаль, не останній раз. Чимось повстання радикалів проти Виговського нагадує повстання, яке підняла Директорія в листопаді 1918 р. проти гетьмана Павла Скоропадського. Як перше, так і друге повстання призвели до того, що українці втратили шанс побудувати свою цивілізовану державу — як у середині XVII ст., так і на початку ХХ ст.

У кінці вересня 1659 р. під селом Германівка на Київщині зібралася чорна рада. Так вона називалася через те, що її учасниками були не лише представники козацької старшини, а й козацькі низи — чернь. За підтримки Івана Богуна, Івана Сірка, які представляли радикалів, гетьманом був проголошений Юрій Хмельницький.

Перемога «московської» партії над Виговським мала для України сумні наслідки. Юрію Хмельницькому 17 жовтня 1659 р. московіти нав’язали т. зв. Переяславські статті, які новообраний гетьман зобов’язувався виконувати. Ці статті помітно обмежували владу гетьмана — він без дозволу московських урядників не мав права посилати війська. Не дозволялося змінювати гетьмана без царського указу. Московські воєводи вводилися в Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Брацлав та Умань.

Юрій Хмельницький, отримавши гетьманську булаву, не зумів зосередити в своїх руках владу. Його правління стало періодом боротьби між різними старшинськими «партіями». У жовтні 1660 р. цей гетьман змушений був укласти з поляками Слободищенський трактат, який розривав союз із Москвою, скасовував Переяславські статті й відновлював союзні відносини із Річчю Посполитою. У січні 1663 р. Юрій зрікся своєї посади, вирішивши постригтися в ченці під іменем Гедеона.

Фактично за часів владарювання Юрія Хмельницького Гетьманщина була розколота на Правобережну й Лівобережну Україну. В той час на лівому березі гетьманська влада опинилася в руках Якима Сомка — типового представника місцевої старшини. Сомко був впливовою особою у своєму рідному Переяславі. Відіграв певну роль у тому, щоб відома козацька рада 1654 р., де було прийнято рішення про союз із Московією, відбулася саме в цьому місті.

З тих часів Сомко мав зв’язки з московською владою. І це стало не останнім чинником його москвофільства. Щоправда, останнє не варто перебільшувати. Цей діяч, як і інші козацькі старшини, дбали передусім про власні інтереси, намагаючись використовувати на свою користь московський чинник. До речі, в нашій історії було достатньо політиків, які ладні були опертися на Москву, щоб отримати владу. Таких і зараз є чимало. Не дуже переймалися й переймаються вони тим, що за московську підтримку треба платити — і немалу ціну. Будучи опозиційно налаштованим проти Виговського, Сомко вів боротьбу за повалення цього гетьмана. Об’єктивно така діяльність посприяла приходу до влади Юрія Хмельницького. Після того, як Юрій Хмельницький присягнув польському королю, Сомко пішов до нього в опозицію. 23 жовтня 1660 р. цей діяч як полковник переяславський заявив про свою вірність московському царю перед князем Борисом Мишецьким. Відбулося це на його батьківщині — в Переяславі. Це місто ніби стало столицею Лівобережної України, яка орієнтувалася на Москву і протистояла козацькому Правобережжю із гетьманською столицею в Чигирині. Тоді ж Сомко починає боротьбу проти козацьких частин, які підпорядковувалися Юрію Хмельницькому. Взимку й навесні 1661 р. він, відбивши наступ правобережних полків, підтриманих польськими коронними військами й татарськими ординцями, спромігся навернути на свій бік південні лівобережні полки — Лубенський, Прилуцький, Миргородський, а пізніше Полтавський. Після цього наприкінці квітня 1661 р. Сомко скликав у селі Бикові під Ніжином старшинську раду, щоб отримати санкцію від лівобережного козацтва і закріпити за собою гетьманські повноваження. З Биківської ради почалася тривала політична боротьба на Лівобережжі, яка мала для України недобрі наслідки. Українці і в минулому, і тепер гарно вміють боротися між собою, забуваючи, що цією боротьбою, як правило, користаються зовнішні сили.

Помітна роль у боротьбі, що розгорнулася після Биківської ради, належала церковному чиннику. Полковника Золотаренка підтримував ніжинський протопіп Максим Филимонович. Останній у 1654 р. супроводжував старшого брата Василя Золотаренка — Івана — в поході на білоруські землі. Тут він зав’язав контакти із московськими урядовцями. А з часом став «вухами й очима» московітів в Україні. Подібних «вух і очей» росіян-московітів на українських землях завжди вистачало. Маємо їх і нині.

Максим Филимонович підтримав Василя Золотаренка, завдячуючи чому той почувався впевнено та претендував на посаду гетьмана.

1661 рік виявився для Сомка успішним. Його владу визнали в низці важливих полкових міст — у Лубнах, Гадячі, Миргороді, Зінькові.

У кінці 1661 — на початку 1662 років Сомку довелося захищати Переяслав від військ Юрія Хмельницького та його союзників — татар.

Перемога військ, очолюваних Сомком, над військами Юрія Хмельницького під Каневом у липні 1662 р., здавалось би, лише підсилила його позицію. Але якщо Сомку посміхалася фортуна на полі бою, то у війні інтриг успіх наказному гетьману не сприяв.

На жаль, це теж «архетип» нашої історії. Часто в Україні політичний діяч досягає успіху не завдяки своїм заслугам, реальним справам, а завдяки інтригам. Ніжинський полковник Василь Золотаренко після Козелецької ради пішов у опозицію до Сомка. Він дотримувався думки, ніби той здобув гетьманську булаву незаконно. У листі до царя полковник писав, що наслідки Козелецької ради можуть мати негативні наслідки. Щоправда, Сомко із Золотаренком скоро знайшли спільну мову, примирилися.

Був проти рішення Козелецької ради і єпископ Мефодій. Він радив московським урядникам не поспішати із затвердженням гетьмана Самка, а прислати в Україну своїх представників для проведення ради, на якій би обрали гетьмана. Після ради в Козельці відбулася ще старшинська рада в Ніжині. На ній Сомко був відсутній, приславши сюди військового писаря. І все ж його обрали гетьманом.

Попри промосковську орієнтацію Сомка й значної частини лівобережної старшини відносини між московітами й українцями були непростими.

Московіти Сомку не довіряли. Царські воєводи, які перебували в Україні, закидали Олексія Михайловича скаргами на цього гетьмана. Вони вважали, що він може зважитися на зраду. Проти Сомка інтригував запорозький кошовий отаман Іван Брюховецький, звинувачуючи його у зв’язках із правобережним гетьманом Павлом Тетерею, який підтримував Річ Посполиту. Золотаренко, примирившись із Сомком, з часом змінив свою орієнтацію. Така непевність була притаманна для цього діяча. Золотаренко почав теж говорити, що Сомку довіряти не можна. І що його можна визнавати гетьманом лише до загальної (чорної) ради, участь у якій би взяли старшини й прості козаки. Це, відповідно, було на руку московітам. Царський уряд Сомка не затверджував і не вважав повноправним гетьманом.

Головним суперником Сомка за гетьманську булаву став Іван Брюховецький. Останній під час Хмельниччини опинився у стані повстанців. Був записаний у 1649 р. до Чигиринської сотні. Належав до близького оточення Богдана Хмельницького, став його старшим джурою. Виконував і дипломатичні функції. Також займався вихованням Юрія Хмельницького. У 1657 р. супроводжував його на навчання до Київської колегії. За часів гетьманства Виговського Брюховецький теж виконував дипломатичні функції.

Отже, Брюховецький належав до еліти гетьманської України. Однак це була «еліта другого сорту», яка виконувала роль слуг при гетьманах. Проте, будучи людиною амбіційною, цей чоловік прагнув більшого. Перебуваючи при гетьманських дворах, він із часом сам почав думати про гетьманську булаву.

Проте до гетьманської влади вирішив іти дещо нетрадиційним шляхом. У 1659 р. Брюховецький став кошовим отаманом на Січі. Не виключено, що він уже раніше мав січовий досвід. У 1660 р. Юрій Хмельницький, виступаючи в похід на Чуднів, залишив його намісником чигиринським. Після того, як під Чудновом гетьман зазнав поразки від поляків і перейшов на їхній бік, Брюховецький утік до стольника й воєводи князя Бориса Мишецького під Лохвицю і розповів, що їде до Москви, аби сповістити про зраду Юрія Хмельницького. Перехід його на бік московітів у такий відповідальний момент значно підняв імідж цього діяча в їхніх очах.

Брюховецький знову подався на Запорозьку Січ, де перебував упродовж 1662 — 1663 рр. Восени 1662 р. на Січі його проголосили кошовим чи то запорозьким гетьманом. То була справжня новина — такий титул виглядав незвично.

Робилося це з відповідним прицілом — у перспективі запорозький ватаг мав стати повним гетьманом. Своєю резиденцією він зробив місто Гадяч, яке знаходилося неподалік московського кордону й контролювалося московітами. Там же й перебував єпископ Мефодій, що для запорозького гетьмана було чималою підмогою. Із цим ієрархом у Брюховецького почали складатися доволі приязні стосунки.

Сомко протестував проти обрання Брюховецького гетьманом на Запоріжжі, заявляючи, що там гетьманів ніколи не було. Також він був проти того, щоб духовенство, зокрема єпископ Мефодій, втручалися в гетьманські вибори.

Брюховецький, ставши вождем на Січі, звісно, вдавався до радикальних заяв. Наприклад, говорив, що «велика біда чиниться від старших», «гетьмани і полковники і всі начальники всі міста, місця й млини порозбирали між собою і володіють ними». Роздавалися обіцянки, що несправедливо нажиті старшиною багатства заберуть у них і дадуть простим козакам.

Подібний популізм не раз ставав «коником» українських політиків. Було це й під час визвольних змагань 1917 — 1920 рр. Таку ж ситуацію маємо й зараз. Достатньо подивитися, які щедрі обіцянки нині роздають деякі українські політики перед президентськими виборами. І не дуже переймаються тим, чи доведеться їх виконувати. Головне — пообіцяти!

У 1662 р. Брюховецький системно займався дискредитацією Сомка в очах московських урядників та їхніх представників на українських землях. При цьому взагалі пропонував ліквідувати інститут гетьманства, а управління краєм довірити комусь із московських вельмож. «...нам не про гетьманство треба піклуватися, — заявляв він, — тільки про князя малоросійського від його царської величності, на те князівство бажаю Федора Михайловича мати, щоб порядок більший був і бережіння». Фактично це була пропозиція звести автономію молодої Української держави нанівець. Але чого не зробиш задля отримання влади!

І Брюховецький, і Мефодій зверталися до московського уряду з пропозицією провести чорну раду, на якій і відбулися б вибори гетьмана. Саме чорна рада давала їм шанс здобути перемогу, оскільки більша частина старшини виявляла прихильність до Сомка, неодноразово підтримуючи його на гетьманських виборах.

Натомість Сомко був проти чорної ради, вважаючи, що обирати гетьмана має козацька старшина. Тим паче він був проти, аби до цієї справи залучали представників черні, які до козаків не належали. Така позиція виглядала як недемократична. Але в тогочасних умовах вона була більш конструктивною.

Брюховецький, намагаючись заручитися підтримкою московітів, обіцяв віддавати гроші, що йдуть на гетьмана, полковників і старшин, у царську скарбницю, щоб підняти плату московським ратникам. «А у Війську Запорозькому, — заявляв він, — в них того від віку не було, щоб гетьман і полковники, і сотники, й усілякі начальні люди міщанами і селянами в містах і в селах володіли без привілеїв королівських; тільки бувало за якісь за великі служби король кому на котресь місце привілей дасть, тим... по привілеям королівським і володіли». Насправді це були чергові демагогічні заяви, аби отримати гетьманську булаву за допомогою московітів. Здобувши владу, гетьман «забув» про ці заяви, а намагався всіляко зміцнювати своє становище.

Зрештою, московський уряд дав згоду на проведення чорної ради в червні 1663 р. Місцем її проведення мало стати полкове місто Ніжин. Представником московітів, посланим на цю раду, став царський окольничий, князь Данило Великогагін. 10 березня 1663 р. він отримав за відповідним царським розпорядженням «грошову й соболину казну». До речі, шкурки соболя цінувалися дуже високо. Для Московії в той час хутро в торговельних операціях і навіть у політичних комбінаціях відігравало приблизно ту саму роль, що зараз для Росії нафта й газ.

Намагаючись надати посольству особливої урочистості й справити враження, московське керівництво не шкодувало витрат на нього. Великогагін віз із собою священні книги, хрести, церковне начиння, коштовне вбрання для священиків і дяків, щедрі подарунки «царським доброхотам» в Україні. Власне, Москва ніколи не скупилася, коли йшлося про те, аби утримати українські землі в своїй орбіті.

Посольство супроводжувала велика кількість ратників, ніби сім — вісім тисяч осіб. Це військо було чи не найголовнішим «аргументом» при виборі московського ставленика. Цей «аргумент» і спрацював під час Ніжинської чорної ради.

Прибувши в Україну, Великогагін почав обдаровувати «потрібних» людей. Щедрі дарунки Великогагіна не видаються випадковими. Сомко мав чималі шанси перемогти Брюховецького. Автор «Літопису Самовидця», характеризуючи тогочасну ситуацію, зазначав таке: «И так тое през цалую зіму колотилося. Едни при Бруховецком заставали, якто: полк Полтавскій, Зінковскій, Миргородскій, а при Сомку зоставали полки: Лубенскій, Прилуцкій, Переясловский, Ніжинскый, Черніговскій...» Це свідчення загалом об’єктивно відображає ситуацію. Більшість полків підтримувала Сомка. Брюховецький же мав підтримку прикордонних із Московією полків, серед яких впливовим і авторитетним був лише Полтавський. Окрім того, не варто забувати, що на радах козацька старшина тричі(!) висловлювала свою підтримку Сомку.

Отже, легітимно його переграти можна було лише з допомогою чорної ради, забезпечивши підтримку Брюховецького з боку загітованих козацьких низів. Однак не було гарантії, що підтримка плебсу виявиться достатньою. Для цього й потрібно було московське військо, аби прийти на допомогу у відповідну хвилину.

Московіти, як уже говорилося, були незадоволені Сомком. Занадто багато почав собі дозволяти наказний гетьман, намагаючись розширити свої права й звузити вплив Москви. Натомість Брюховецький видавався лояльним. Хоча ця лояльність зумовлювалася моментами політичної кон’юнктури. Чи розуміли це московіти? Можливо — адже в них був уже чималий досвід спілкування з українськими гетьманами, котрі, утвердивши свою владу, намагалися дистанціюватися від Москви. Проте якщо Сомко поступово «ставав на ноги», то Брюховецький не мав великої підтримки й мусив спиратися на Москву. То чому в такій ситуації московітам не підтримати було Брюховецького? Адже тут вони могли отримати певні бонуси.

16 червня 1663 р. почалися «передвиборні маневри» в околицях Ніжина. Сомко зі своїм Переяславським полком розташувався біля Київських воріт. Тут же розмістилися союзні Сомкові полки — Лубенський і Чернігівський. Усі вони були при зброї — хоча був царський наказ прибути без неї. До них приєднався і Ніжинський полк під керівництвом Золотаренка. Причому, виходячи з міста в поле, козаки цього полку навіть прихопили із собою артилерію. Московський посол, аби не спровокувати конфлікту, дозволив їм це зробити.

Сомко, зустрівшись із Великогагіним, намагався переконати його, що старшинські ради в Козельці й Ніжині вже обрали гетьмана. Залишається лише від царського імені оголосити його. А проведення чорної ради, наполягав наказний гетьман, є небезпечним і може призвести до кровопролиття. Однак Великогагін не сприйняв цих аргументів. Він сказав, що чорній раді — бути. І кого народ вибере, той і буде гетьманом. Московіти, які у своїй державі й близько не допускали народовладдя, в Україні різко стали демократами. Чому — здогадатися неважко. Це їм було вигідно. Саме з допомогою демократичних процедур вони сподівалися поставити гетьманом свою людину.

До речі, щось подібне маємо й зараз. У нинішній Росії створена сильна вертикаль влади, де говорити про народовладдя досить проблематично. Однак російські пропагандисти не перестають розповідати про «порушення демократії в Україні».

Напроти табору Сомка в урочищі Романівський Кут розмістився табір Брюховецького. До нього збиралися запорожці, полки, які не пристали до Сомка, а також чернь.

16 червня Великогагін повелів Сомку та іншим полковникам прийти до його намету і стати з лівого боку. Це вони мали зробити без зброї й пішки. Перед наметом стояв стіл, на якому планували поставити гетьмана й показати його народу. Там же лежала булава.

Сомко та його прихильники прийшли до намету царського посланця, але стали не з лівого боку, а з правого. Вони боялися, що їх спеціально хочуть віддалити й не дати змоги поставити на стіл свого претендента. При цьому Сомкові прихильники прибули на конях, озброєні, пишно вдягнуті. Очевидно, цією пишнотою вони хотіли справити на чернь враження своєї вищості. Однак це, радше, дало зворотній ефект, викликавши заздрість у черні, яка була не проти пограбувати старшин.