Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 року в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Черкаська область) у родині кріпаків Григорія і Катерини Шевченків. Пророчими стали батькові слова: «Синові моєму Тарасові зі спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою, з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього спадщина по мені... нічого не значитиме...».
Матеріали для ознайомлення, що розміщені на сайті
Тарас Шевченко. Поезія трьох літ
Тарас Шевченко. Заслання та останні роки життя
Тарас Шевченко та Тернопільщина
1838 р.— Т. Шевченко був викуплений з кріпацтва спільними зусиллями згаданих митців; став вільним слухачем Академії мистецтв. Юнак поглинав книги з мистецтва, всесвітньої історії, слухав лекції з анатомії, фізіології, зоології, часто бував у театрах і музеях.
Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837 р. Кілька своїх поезій Шевченко в 1838 р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840 р. з’являється перша збірка Шевченка — “Кобзар” у Санкт-Петербурзі.
“Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка — Нащо мені чорні брови”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), усе ж він засвідчив, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Такої непідробної природності, щирого ліризму й художньої майстерності українська поезія ще не знала. Враження, яке справив “Кобзар”, підсилилося, коли наступного року вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана в 1839-1841 рр.).
Вихід із друку “Кобзаря”, а наступного року — поеми “Гайдамаки” та альманаху “Ластівка” (з Шевченковими “Думкою — Вітре буйний, вітре буйний...”, “На вічну пам'ять Котляревському”, “Думкою — Тече вода в синє море”, першим розділом поеми “Гайдамаки”) спричинилися до пожвавленого обговорення в пресі питання про право на існування української (“малоросійської”) мови, яку більшість рецензентів визнавали тільки за діалект російської. Шевченко гостро полемізував з ними у вступі до “Гайдамаків”, датованому 7 квітня 1841 р. й написаному пізніше за решту тексту.
1841 р. він пише російською мовою віршову історичну трагедію “Никита Гайдай” (зберігся уривок), згодом перероблену в драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песн караульного у тюрьмы”). Кінцем лютого 1843 р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). Зображені в ній події належать до другої половини XVII ст., коли в козацькому середовищі загострювалися стосунки між голотою і старшиною.
Друге видання. 1844 року під назвою «Чигиринський Кобзар» вийшов передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми "Гайдамаки".
Третє видання. «Кобзар» 1860 року надруковано коштами Платона Симиренка з яким Шевченко познайомився під час своєї останньої подорожі Україною 1859 року. Платон Симиренко — відомий в Україні меценат виділив для видання «Кобзаря» 1100 рублів. Це видання було значно повніше попередніх: сюди увійшло 17 творів і портрет Шевченка. Проте поеми"Сон", "Єретик", "Кавказ", вірш "Заповіт" і подібні до них твори не могли увійти в нього через цензуру (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше).
Ряд віршів, що не увійшли через цензурні умови до «Кобзаря», друзі поета опублікували в 1859 в Лейпцигу у збірнику «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки», де вперше надруковано шість нелегальних творів Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”.
Того ж 1860 року вийшов «Кобзарь» у перекладі російських поетів (переклад російською мовою за редакцією М. Гербеля). Це останнє видання «Кобзаря» за життя автора.
Четверте видання «Кобзаря» з'явилося в 1861 році. Збірка Шевченкових віршів, друкована під заголовком «Кобзар», опублікована на сторінках щомісячного журналу "Основа" Василя Білозерського, книги I—XII. Текст надрукований кулішівкою і має наголоси на словах із кількома складами. Книга I з'явилася за життя Шевченка, а у книзі II був опублікований некролог поета.
У 1867 році вийшов у світ «Кобзар», виданий на кошти російського видавця Д.Ю.Кожанчикова. Це було на той час найбільш повне видання «Кобзаря», укладене М.Костомаровим.
Цікава інфомація, що 6 червня 1867 р. І. Т. Лисенков подав до Петербурзького окружного суду позов, звинувативши Д. Ю. Кожанчикова у незаконному виданні творів Шевченка. Процес, який тривав десять років, закінчився на користь Д. Кожанчикова.
Ще більш розширеним (вміщувало більшість позацензурних творів поета) було празьке видання «Кобзаря» 1876. Це видання здійснив за дорученням київської «Громади» Олександр Русов.
Михайло Драгоманов у 1878 році у Женеві видав кишеньковий варіант «Кобзаря», розмір книжки 9 на 5 см.
У 1889 році "Кобзар" уперше був виданий у Києві.
Порівняно повне видання «Кобзаря» в Російській імперії вперше здійснено лише 1907 р., потім 1908 та 1910 рр.
|
МЕНІ ТРИНАДЦЯТИЙ МИНАЛО |
|
| Мені тринадцятий минало Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в бога. ....... Уже прокликали до паю, А я собі у бур'яні Молюся богу... І не знаю, Чого маленькому мені Тоді так приязно молилось, Чого так весело було? Господнє небо і село, Ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло! Та недовго сонце гріло, Недовго молилось... Запекло, почервоніло І рай запалило. Мов прокинувся, дивлюся: Село почорніло, Боже небо голубеє — І те помарніло. Поглянув я на ягнята — Не мої ягнята! |
Обернувся я на хати — Нема в мене хати! Не дав мені бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози!.. А дівчина При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь вибирала Та й почула, що я плачу, Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала ..... Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє... Лани, гаї, сади! І ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води. Бридня!.. а й досі, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому господь не дав дожить Малого віку у тім раю. Умер би, орючи, на ниві, Нічого б на світі не знав, Не був би в світі юродивим, Людей і бога не прокляв!.. |
|
ЗАПОВІТ |
|
 |
Як умру, то поховайте Як понесе з України Все покину і полину |
ТОПОЛЯ |
|
|
По діброві вітер виє, «Бабусенько, голубонько, |
Пішла вночі до ворожки, Щоб поворожити, |
